Рецензія на фільм «Неймовірний Халк»

Генетичний Голлівуд

Нещодавно у прокат вийшла чергова стрічка про пригоди зеленого монстра. Режисером “Неймовірного Халка” є Луі Летеррье. Перша стрічка про Халка вийшла у 2003 році, проте нічого не принесла режисеру Енгу Лі, фільм провалився. Критики стверджували, що це сталося через насиченість картини психоаналізом. Цього разу “Неймовірний Халк” позбувся психологічних моментів, проте перетворився на суцільний екшин.

Головні ролі у стрічці виконали: Едвард Нортон (Брюс Баннер), Лів Тайлер (Бетті Росс), Тім Рот (Еміль Блонскі), Уільям Херт (Тадеус), Тім Блейк Нельсон (Семюел).

За сюжетом, головний герой – Брюс Баннер уражений речовиною, яка перетворює його на зеленого монстра, і якої він прагне позбутися. Та у кінці стрічки його недолік перетворюється на перевагу, коли потрібно врятувати світ від ще одного генетичного монстра.

Таке враження, що сюжет стрічки вирвано із контексту, він немає початку й немає кінця. Важко зрозуміти усю картину, хоча про те, що буде в наступних стрічках із серії можна здогадатися: пригоди зеленого монстрика продовжуватимуться, на нього знову і знову полюватимуть американські військові із своїми запасами бойової техніки і щоразу із досконалішої зброєю масового нищення.

Із цієї біганини, стрілянини, у яку перетворився фільм, виділяється один момент – у кінці стрічки, коли на арені появляється персонаж іншої картини, яка недавно транслювалася – Тоні Старк із «Залізної людини». Зрозуміло, що цей новий герой натякає на нову битву із Халком, тепер уже не генетичного монстра-солдата, а людини-робота.

Саме у цьому і є родзинка цієї сцени, що творці фільму вмістили двох різних героїв у один фільм, натякаючи на взаємозв’язаність світу, на те, що він затісний одночасно для халків, залізних людей, суперменів, бетменів, спайдерменів, агентів 007 та фантастичних четвірок.

У творців картини одне вийшло вражаючим – це звук. Зелений монстр виглядав аж надто комп’ютерним, його антипод, на диво, виявився і симпатичнішим, і реальнішим (можливо через те, що в нього було мінімум людського.

Щодо «людського» вигляду Халка, то тут справді було на що подивитися – Едвард Нортон – першокласний актор, на його гру цікаво дивитися, він вміє перевтілюватися у своїх героїв і надавати їм якогось внутрішнього вогню, навіть мімікою він може передавати внутрішній стан, але це не ті кривляння, якими «грішить» половина акторів Голлівуду.

Щодо головної героїні, то тут Лів Тайлер зіграла так, як на її місці зіграли б інші актриси: часу для показу своєї героїні у неї не було, залишалося лише дивитися на кліше коханої героя. Хоча ми знаємо, що Тайлер – хороша актриса, та тут вона зовсім не вирізнилася, та й акцентувала стрічка не на ній, як і не на Нортону, а на монстрикові. Ось цей зіграв свої роль погано, двійка спеціалістам по графіці із MARVEL та Dreamworks.

Зміст переказувати цього разу не буду: немає що. Хочите – підіть у кіно й самі подивіться, хочете не ходіть. Переповідати спецефекти людська мова ще не навчилася.